Наш веб-сайт использует файлы cookie, чтобы предоставить вам возможность просматривать релевантную информацию. Прежде чем продолжить использование нашего веб-сайта, вы соглашаетесь и принимаете нашу политику использования файлов cookie и конфиденциальность.
«Мені хотілось все кинути і більше не допомагати нікому»,- історія волонтерки, яку пограбували
«Для деяких немає війни, їм аби тільки набити свої кармани»,- з таких слів почала свою історію мешканка одного з сіл Херсонської області. Валерія — молода жінка, яка з початком повномасштабного вторгнення вирішила допомагати односельцям. Разом з чоловіком вона кожного дня ходила і годувала пенсіонерів, які залишились одні та не мали змоги про себе попіклуватись. Жінка відчувала, що вона потрібна людям тут та зараз. Також, за можливості, вони їздили на підконтрольні Україні території, щоб закупити все необхідне для селян.
—
Це були ліки, засоби гігієни чи то товари для тварин. Люди приходили до мене давали список та кошти на необхідні для них речі. Майже всі давали більше грошей ніж то було потрібно. Таким чином вони хотіли допомогти тим, за кого ми платили зі свого гаманця,
— розповіла жінка.
Їздили вони декілька разів на місяць, адже дорога була небезпечною та займала багато часу. З її слів швидко з’їздити до Миколаєва це було 3 дні.
—
День на дорогу вперед, день на закупівлю необхідного та день назад. Бувало таке, що ми по декілька днів стояли в черзі, щоб виїхати чи заїхати в місто.
У Валерії з чоловіком є маленький синочок, якого вони залишали на батьків, котрі живуть на сусідній вулиці. Бабуся з дідусем завжди з радістю допомагають приглянути за онуком, та і в цілому допомагають сину з невісткою. Але ця історія не про те, як звичайна сім’я допомагала знайомим у такий важкий час, не про сімейні цінності та взагалі не є дуже радісною, як це здається спочатку.
—
Одного разу, коли ми поїхали до Миколаєва нам потрібно було затриматись, аби приїхали наші знайомі з Одеси та привезли життєво необхідні ліки для одного чоловіка, дома нас не було десь днів 5, чоловіку зателефонувала його мати і сказала, що нас обікрали…. Винесли з нашого будинку всю техніку, телевізори там, мікрохвильовку та інше. Техніки було більше ніж на 50 тисяч.,
— розповіла жінка, —
Я була дуже злою… Ми ж не були прямо як інші волонтери, не так масштабно, допомагали тільки нашим односельцям, а село то в нас не велике…. Ми розуміємо, що це хтось зі своїх, це ніж в спину.
Валерія була дуже засмучена цією історією. Вона допомагала, а хтось їм так віддячив. Ввечері мати чоловіка була у них вдома, погодувала тварин та пішла до себе, а зранку побачила вибиті вікна. Це був хтось зі своїх, хтось, кому вони, ризикуючи, допомагали.
—
Я була така зла, ця істота, не можу назвати її людиною, знала, що нас немає дома, вона знала, що батьки вночі не прийдуть і полізли в нашу домівку…Я ж їм допомагала, а вони так з нами. Мені хотілось все кинути і більше не допомагати нікому, але ж я не можу так, мені шкода тих, хто до нас з душею. Сусіди почали згадувати, може хтось щось бачив, але все марно, і звернутись немає куди… Ми ці речи купили самі, самі тяжко працювали, щоб у нас все це було, а тепер цього нема.
Також Валерія розповіла, що сусіди прийшли допомогти полагодити двері та прибрати той гармидер, який залишився після злочинців. Та тепер на всі наступні поїздки будуть приходити вночі дивитись за будинком, щоб не вкрали те, що залишилось.
Така історія дає зрозуміти, що не всі вміють дякувати та цінувати зроблене для них добро. І завжди серед людей, які тобі посміхаються в обличчя є ті, хто потів нанесе удар ззаду.
