Ірина Король: «Я дуже люблю ставити незручні запитання»

09.04.2024, 11:14 womo.ua

Ведуча телеканалу «КИЇВ24» Ірина Король — не лише досвідчена журналістка, а й дуже різнобічна особистість. Вона має медичну освіту, цікавиться політикою, але не довіряє політикам, із задоволенням дивиться серіали й читає книги про розвідки світу. А ще любить вишивати і вміє керувати вітрильною яхтою. Здається, з Іриною можна годинами розмовляти про все на світі. Ми ж поговорили з нею про принципи у професії, штучний інтелект і французького бульдога на ім’я Гаррі.

Щодня ми працюємо на інфофронті, виствілюючи подвиги українських жінок та впливаючи на світову спільноту інформаційно.

Ми просимо нас підтримати, аби ми й надалі могли виконувати нашу місію на шляху до української перемоги

Я народилася у Львові у звичайній сім’ї. І дуже хотіла стати лікарем, тобто завжди себе бачила в якійсь творчій професії. Тому що для мене медицина — це теж була творчість свого роду. Адже кожна історія не схожа на іншу, кожен організм унікальний, і ти працюєш із ним в індивідуальному порядку. У мене перша освіта медична: я закінчила медучилище з відзнакою, а друга вже журналістика, теж диплом із відзнакою.

У мене дев’ять років досвіду роботи у сфері медицини. Я реанімаційна медсестра. Спочатку працювала санітаркою, потім медичною сестрою, здобула диплом медсестри. Тривалий час щороку подавала документи на вступ до медінституту, але, на жаль, не склалося. Може, тому, що я вступала винятково на лікувальний факультет: дуже хотіла бути хірургом! Інші напрями мене не цікавили. Малювала собі веселкові перспективи, що буду хорошим хірургом. І після першої невдачі зі вступом в інститут після школи пішла працювати санітаркою в хірургічне відділення. Це одна з найскладніших ділянок насправді, але я дуже її любила! Мене на певному етапі потім навіть хірурги брали асистувати. Уточню: відділення було в поліклініці, тому могла асистувати, ще не маючи ніякої базової медичної освіти. Я вивчила хірургічний інструментарій, знала, як відрізнити фурункул від карбункула (усміхається). Я дуже люблю медицину й дуже багато чого ще пам’ятаю, але, звісно, вона стрімко розвивається, і про багато речей я вже не в курсі. Але однаково у міру своїх можливостей я й нині продовжую цікавитися цією сферою.

Був один рік, коли я подала до трьох вишів документи. І раніше за всіх були вступні іспити до Інституту журналістики в Києві, і я вступила. Вирішила вже не ризикувати й залишитися навчатися за цією спеціальністю. Але перед тим я працювала в штабі Української республіканської партії, і в мене одним із наставників був відомий український письменник Василь Шкляр. І він колись мені сказав, що з мене будуть люди (усміхається), він мене підтримав на цій дорозі спробувати себе й опанувати фах журналіста. І ось так-от воно все закрутилося – й пішло в іншу сферу.

Ні. Дивним чином, паралельно з роботою в Українській республіканській партії, мене якось одномоментно захопила політика. Можливо, це зумовлено тим, що я працювала в штабі партії, й були вибори… А працювати на виборах мені тоді було дуже цікаво насправді, бо такий досвід був уперше. Точно не хочу бути політиком, тому що я надивилася закулісся. Але сам принцип: як іде підготовка до виборчої кампанії, які меседжі, тези, як це все обговорюється, як вибудовується стратегія PR-кампанії, як робляться буклети – я це все знаю, тому що працювала й була задіяна дуже інтенсивно в цьому процесі. І для мене от політика стала моєю спеціалізацією в журналістиці, як не дивно. Я розумію культуру, але я – не фахівець. Я це визнаю, тому що переконана: в усіх сферах знати все неможливо. Дуже добре знаю політику, знаю економіку. Ще займалася воєнними розслідуваннями, знаю воєнну тематику. Але зараз і специфіка така – наша об’єктивна ситуація – що хочеш, не хочеш, а мусиш це знати.

(Усміхається) Ні. Медицина – це трошечки інше. Ти працюєш із людьми. Я дуже люблю людей, і тривалий час іще, років зо п’ять, коли змінила фах і приїжджала до Львова – обов’язково заходила на своє попереднє місце роботи. Якщо я зустрічала своїх пацієнтів – вони мене всі пам’ятали, знали. В мене було дуже велике коло пацієнтів, які ходили винятково до мене, вони знали, коли я працюю, вираховували мій графік. І, ну, правда, це, напевно, швидше було моє таке близьке (усміхається). Ти працюєш із людиною й розумієш, що маєш зробити тільки добре, тому що тут і зараз людині треба допомогти. От коли привозять, там, із гіпертонічним кризом, із травмою після ДТП – ти повинен надати всю необхідну медичну допомогу, щоб урятувати. Тому що є загроза, умовно кажучи, життю людини. А журналістика – це зовсім інше, особливо політична. Тут ти працюєш із тим, що пропонує ця сфера. І дуже часто – це маніпуляції, напівправда, напівщирість, перевзування, перефарбовування… Але журналістика цікава тим, що є оперативність і ексклюзивність, я люблю й те, й інше.

Коли ти першим видаєш якусь інформацію, яку маєш, і коли оприлюднюєш інформацію, яку ексклюзивно отримав і перевірив. І це теж дуже цікаво, й от це мене й захоплює насамперед у журналістиці.

У політиці немає друзів – є тільки політичні інтереси.

На цьому все й ґрунтується. Я дуже давно займаюся політичною журналістикою і спостерігаю, як колишні умовні партнери стають потім ворогами, скільки вони один на одного накидають. Я спостерігала закулісся, коли в прямому ефірі вони можуть сваритися вщент, а після цілуватися ледь не в десна. Тому що тут і зараз їх об’єднує зовсім інше. І явно є зв’язки, є політичний інтерес, хай і тимчасовий. Ось це – політика. Я розумію, що вона скрізь така, це не унікальність української політики, але… маємо те, що маємо.

Мені здається, що українські політики несправжні й непослідовні.

В них домінує власний інтерес, а не державний. А, все ж таки, має бути пріоритетом державний інтерес. Коли я тільки починала свою журналістську кар’єру, то ставила запитання до економістів: «Коли ж закінчиться корупція, коли настане той момент, коли перестануть красти й почнуть працювати для того, щоб країна не біднішала, а починала багатшати?» І мені казали: «Іро, той момент прийде тоді, коли вже нічого буде вкрасти, й доведеться щось робити, бо інакше зникне держава». І от уже стільки років минуло, а я думаю: «Боже, ну, коли вже закінчиться оце от «красти», й почнуть працювати для того, щоб країна починала розвиватися, щоб привнести щось у країну, щоб вона стала однією з… ну, я не скажу з лідерів у світі, але хоча б не пасла задніх. Не була країною третього світу».

Я розумію, що коли працюєш у медіа, яке комусь належить, звісна річ, ти якісь певні речі маєш виконувати. Тому я не скажу, що є незалежні медіа. Парадокс полягає в іншому – що є рамки, за які я не можу стрибнути. Тобто для мене є якісь обмежувальні лінії, далі яких я не можу собі дозволити рухатися. І є просто от табу, табуйовані персони, політичні сили, з якими я б не хотіла мати взагалі ніколи справу як журналіст.

Перший принцип – ніколи нікому не вір із політиків. Ні тим, що при владі, ні тим, що в опозиції. Ті, що при владі, хочуть її втримати, а ті, що в опозиції, хочуть отримати владу. Тому вони обов’язково в якихось моментах зманіпулюють, збрешуть, щоб досягнути своєї мети. Завжди перевіряй інформацію, яку ти отримав. Тому що це може бути брудна політична маніпуляція, яка потягне за собою негативні наслідки. Відтак – уся інформація має перевірятися з кількох джерел – це дуже важливо. Завжди стеж, що пишуть і як колеги з інших медіа, й навіть під час відпочинку намагайся не перебувати в інформаційному вакуумі. І ще один головний принцип для мене: не можна помилитися в прізвищах, датах, іменах, цифрах, деталях. Для мене це – пріоритет, тому що, якщо ти помилився в цьому, то ти поганий фахівець. Ось так.

Не довіряти політикам.

Складно, але це змушує читати не тільки когось одного й не створювати собі ідола. Тому що, коли ти кажеш: «оцей – бездоганний політик» – ти віриш, і потім дуже важко розчаровуватися й падати. Тому, наприклад, я не розчаровуюся. Я завжди читаю й опонентів, цікавлюся іншими точками зору й розумію, що не все так красиво, як може видаватися на перший погляд.

Так сталося, що мене запросив мій друг і колега Сергій Смальчук. Але є ще один важливий момент: наразі на медійному ринку телеканал «Київ24» – один із небагатьох, я б навіть сказала єдиний, де основною вимогою є баланс думок. Де можна висвітлювати все так, як є. Мені можуть, наприклад, закинути щодо Віталія Кличка чи депутатів у Київраді. На що відповім, що насправді всю інформацію, яку ми отримуємо – ми озвучуємо. Єдине, що ми не даємо її однобоко тільки з однією партійною лінією – ми завжди підтягуємо бек, витягуємо історію питання й даємо різні позиції. І ще, що для мене також є дуже важливим – я можу озвучувати свої думки, звісно, з акцентом на тому, що це – моє бачення. Власне, керівництво й наполягає, що має бути якась позиція тебе як ведучого, тебе як журналіста. Але вона має ґрунтуватися на твоїх знаннях, на тому, що ти бачив, читав, чув, із ким спілкувався.

Насправді, ні. Я ще колись була ведучою на каналі ТОНІС (нинішній «Прямий»). Це було давно – після Помаранчевої революції, наприкінці 2005 року. Мене керівництво посадило в кадр і сказало, що в мене непогано виходить (сміється).

У мене тоді чимало було конфліктних ефірів, насправді. Ніколи не забуду Інну Богословську, яка мені обіцяла більше не прийти на ефір, Володимир Литвин «обіцяв», що я більше не буду працювати.

Я ставила незручні запитання. Я люблю ставити запитання, які вважаю за потрібне. І справді: щось може подобатися, а щось – ні. Але моя позиція така: якщо ти – публічна людина – ти розумієш, що в публічній площині ти маєш бути готовий до всього. От коли, наприклад, мене критикують глядачі – я це сприймаю. Так, можливо, ця критика – не завжди конструктивна, але є такий момент: я ж працюю ведучою? Отже, я повинна сприймати все. Не тільки позитивні відгуки, але й критичні. Так само й людина, яка прийшла в політику, яка хоче займатися публічною діяльністю, яка формує порядок денний у країні, міжнародний імідж… Тобто, якщо ти працюєш у Парламенті, якщо ти – народний депутат – ти публічна персона, ти себе позиціо