Іспанія – Мальта — Болгарія: Анастасія Позичайло про побудову кар’єри в Україні з-за кордону та виклики, які довелось подолати

03.05.2024, 08:09 womo.ua

Керівниця комунікаційного напряму проєкту «Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців» від ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» Анастасія Позичайло є дуже очікуваною героїнею проєкту «Як ти там?». По-перше, психологи цієї організації — постійні автори колонок на нашому порталі. По-друге, кожна з цих статей тричі потрапляє до рук Анастасії перед розміщенням на нашому порталі, адже порадами фахівців користуються сотні тисяч читачок Womo.ua, які чекають, кохають, плачуть та горюють. Саме тому ми прагнули надати слово тій, яка вирішила присвятити своє життя організації, що дбає про допомогу і соціальний супровід родин військовослужбовців — як живих, так і загиблих. І географічне перебування Анастасії не стало перепоною у прагненні бути корисною своїй країні.

У 2014 році я ще вчилася на другому курсі факультету журналістики Львівського національного університету імені І. Франка. Ми ходили на свій Майдан. Чергували на факультеті, дивились новини. Коли почалась окупація Криму та Донбасу, погіршився матеріальний стан та знизилася купівельна спроможність одразу у всіх. Зрозуміло, що ми це все відчули. Я тоді поїхала на Новий рік у паломницьку поїздку до Чехії. І хоча я жила у Львові, далеко від епіцентру військових дій, але тоді я за кордоном так багато розповідала про ту війну, що це виявилось ледь не єдиною темою, про що я могла говорити. Для мене самої це був дуже дивний випуск емоцій. І всі навколо хотіли мені щось дати. Люди тоді реагували на це так.

24 лютого 2022 року війна вже просто обпекла своїм полум’ям. Я того дня перебувала у центрі Львова та прокинулась від сирени. Коли вийшла на балкон, то на вулиці нічого не відбувалось: люди прямують хто куди, сірий зимовий день, ніби все нормально. Але сирена лунала, і мені навіть здалось, що вона ставала поступово лише гучнішою. При цьому я не розуміла, що відбувається. Уже потім з інтернету я дізналась, що почалась війна. Після прочитаного я перебувала у стані такого шоку, що запитала у керівника, чи йти мені сьогодні на роботу. Я навіть почала працювати дистанційно, та о 10-й ранку зрозуміла, що у мене якийсь симптом стокгольмського синдрому — війна надворі, а я тут намагаюся зробити матеріал. Боже, як мені бути? Що мені робити? Паралельно про всяк випадок намагалася купити квитки на потяг до Польщі. «Інтерсіті» до Перемишля був на післязавтра. Мені стало настільки тривожно і страшно, як пережити той один день, хоча я розуміла, що у мене над головою ракети не літають, а Львів далеко від кордону. Але ж безпеки в Україні немає, тому що ця війна вже не сухопутна, а повітряна. У мене були такі страшні картини в голові від прочитаних новин про обстріли та руйнування наших міст, про звірства бурятів під Києвом. І коли все це приміряєш на себе, то є одне бажання — дожити до післязавтра.

Так 24 лютого за один день я зібрала речі та повідомила, що з’їжджаю з орендованої квартири до батьків. Мені було настільки страшно, що я не могла спати вночі на 25 лютого. Я стояла біля вікна годинами. Побачила, як чоловік витягав якісь великі дроти чи шланги. Почала телефонувати до поліції, хоча ніколи в житті туди не зверталась. На нервовому ґрунті мені всюди марилась небезпека. Навіщо людині посеред ночі розгортати дроти зі смітника, а потім інша людина їх бере та згортає? Вони щось хочуть підірвати, а дріт використають як бікфордів шнур? У поліції прийняли дзвінок та подякували, а потім я з новин дізналась, що в ту ніч на 102 була аномальна кількість звернень, тобто я не одна така уважна. Зранку подивилася, що потяг до Перемишля був опівдні. Мама одразу сказала, що залишається з татом. Мої батьки і зараз перебувають в Україні, це для них дуже важливо. Тому поїхала до іншої країни сама і від страху думала: чи дістанусь взагалі цього кордону, чи мене дорогою не пограбують, не вб’ють і не зґвалтують, як швидко будуть ворожі війська просуватися. Я навіть розкладала між речами аркуші-стикери, на яких писала своє ім’я, мої контакти та контакти тих, з ким можна зв’язатись на той випадок, якщо мене не буде вже серед живих, аби про це передати родині інформацію.

Я прямувала на залізничний вокзал з однією напівпорожньою валізою, бо в мене була така думка: я повинна її сама підняти, щоб бути мобільною і самостійною. Дорогою до вокзалу було кілька тривог. На місці я зрозуміла, що така купа людей не влізе у потяг, який до того ж довелось чекати три години. Більшість, упевнена, були без квитка, як і я.

Ми ще тоді не знали, що «Укрзалізниця» перевозить людей без квитків, тому я ще намагалася знайти спосіб поїхати за квитком. Оскільки багато людей не знали про безкоштовне перевезення, то працівники «Укрзалізниці», користуючись необізнаністю пасажирів, прагнули підзаробити. Був інший потяг раніше. Провідник пропонував сидяче місце в купе за 300 грн. Мені тоді здалося це підозрілим, бо дуже низька ціна в такий критичний час з таким великим попитом — нижча за ринкову

На пероні мені дуже пощастило, бо двері вагона відчинились переді мною. Я швидко зайшла та сіла на місце під вікном. Про квитки вже не йшлося. Ми дуже довго не могли виїхати, тому що прикордонники перевіряли всіх пасажирів ще у Львові. Я навіть не згадаю, чи дивились вони на мої документи. Загалом перевіряли всіх чоловіків, і я пам’ятаю, що з вагона витягли юнака-студента. Було подружжя, яке вивозило 10-12 річну дитину з інвалідністю у візку. Жінка навіть до туалету сама б не дотягла таку дитину без сторонньої допомоги. Але прикордонники були непохитними: мати їде, а чоловік — ні.

У вагоні були люди, які, як мені здалося, навіть були готові до початку війни. Серед них була жінка з немовлям та своєю мамою. Вони говорили російською, поводились дуже по-бойовому. Вони навіть в цьому натовпі знайшли свої місця, бо мали квитки, які неможливо було придбати. Поруч була жінка, яка так носом хлюпала, що мати дитини сказала: «Женщина, если у вас насморк, наденьте маску! У меня маленький ребенок». Ця жінка відповіла: «Я не хворію. Я плачу». Пізніше я зрозуміла, що ця родина вже мала план: вони виїжджають до Польщі, а далі летять до Сполучених Штатів. Висновок з побаченого простий: або деякі люди мають чудові прогностичні навички, або вони щось знали.

У Перемишлі ми вийшли з потяга о десятій вечора, і я побачила, що поляки просто пропускали всіх до своєї країни без перевірок. Їм було байдуже, що у валізі та чи є взагалі документи. Пізніше мені сказали, що така солідарність з нами була через те, що кожен польський прикордонник усвідомлював, що він рятує людей.

Хоча це було лише 25 лютого, і я не думаю, що хтось зі сходу, півночі чи півдня країни так швидко міг би дістатися кордону, окрім тих, хто жили поруч. Наприклад, багато друзів розповідали потім, що дорога до кордону тривала 3-4 доби.

Після прикордонників нас зустріли волонтери. Вони одразу питали: «Що пані треба? Чи пані є, де жити? Чи у пані є, до кого їхати?» Я взагалі нічого не знала, що робити далі. І мене просто відрядили до приватного будинку, де мешкала сім’я етнічних українців. Я у них провела десь 10-11 днів. Ця родина так переймалась долею України та намагалась допомогти якомога більшій кількості людей. Вони вже чекали приїзду ще 4 жінок з Києва та двох собак. Я протягом чотирьох діб не спала жодної ночі. І теплий прийом цієї родини мав на мене терапевтичний ефект, бо вони прагнули створити найкомфортніші умови для всіх. Нас тричі на день годували, ходили зі мною на прогулянки. Вдень ми ліпили вареники для українців, які приїжджають на вокзал. І одного разу вночі мені зателефонував друг з України та сказав, що відбулось захоплення атомної станції, і є ризик ядерного вибуху, тому треба пити йод. Я серед ночі всіх побудила вдома. Слава Богу, що в цих людей не було того йоду, бо я б у тому стані, в якому я перебувала, його б напилася.

Загалом у Польщі я перебувала 10 днів та розмірковувала, що ж робити далі. Річ у тім, що до еміграції я взагалі морально не була готова. На додаток, я кілька місяців свого життя провела у Сполучених Штатах. Я навіть думала, що буду жити у цій країні тривалий час, бо перебувала там легально, мала хороші умови. Але через деякий час я зрозуміла, що хочу повернутися до України. Мені подобається жити у моїй державі, конкретно у Києві — і мені для цього усвідомлення навіть не треба було війни. Бо я відчуваю, що Україна є найкращим місцем, де я можу бути найщасливішою і найбільш реалізованою.

Так, напередодні війни я працювала у бізнес-об’єднанні комунікаційницею та координаторкою проєктів, і одразу ми намагалися якось об’єднати бізнес в Телеграм-каналі, щоб оприлюднювати інформацію про зміни законодавства, які відбувалися просто блискавично. Це був такий період, коли відповідь українцям була потрібна не «найближчим часом нам», а просто зараз.

З Польщі я поїхала до Німеччини – до родичів, з якими я провела півтора місяця. У Німеччині я сортувала одяг для українських біженців по розмірах, бо мені хотілося якось бути причетною до допомоги. Тоді реально була проблема з одягом. Вона і у мене виникла теж, тому що я виїхала взимку з напівпорожньою сумкою. І я все ж таки вірила у те, що війна закінчиться за 2-3 тижні, тому не зареєструвалася, як втікачка від війни, та не отримувала жодної допомоги. А пізніше, коли 2-3 тижні минули, я вже не була впевнена, що хочу залишатися в Німеччині – у дуже бюрократичній країні. У ФРНі, якщо ти щось зробив, треба 10 папірців на підтвердження цього, а потім ще 20 папірців, які підтвердять 10 попередніх документів. Коли я усвідомила, наскільки довгою може бути ця історія, мені треба було добре подумати: залишаюсь я в цій країні чи ні.

Німці є прекрасними людьми. І як тільки хтось дізнавався, що я з України, то одразу намагались надати підтримку, висловлювали занепокоєння та підтримували добрим словом. З одного боку, мені це було приємно, а, з іншого боку, я розуміла, що не хочу, щоб українці асоціювалися тільки з війною та лише з горем. І в такі моменти я прагнула триматися максимально на позитиві, гарно виглядати, грамотно говорити англійською, щоб не бути тою людиною, яку ти хочеш оминати, тому що не можеш