Ветеран, врач-реабилитолог Василенко: На преодоление ПТСР у меня ушло года три-четыре. Это стало основой методики помощи людям после травм

13.02.2024, 15:39 gordonua.com

Владимир Василенко – врач-реабилитолог из Запорожья, который в 2014–2015 годах стал начмедом 55-й артиллерийской бригады ВСУ. После демобилизации он занимался реабилитацией после инсульта. В начале полномасштабного вторжения Василенко возглавил больницу экстренной медицинской помощи, однако с сентября 2022-го вернулся в реабилитацию. О своем опыте, важности восстановления после травм и планах по открытию центра реабилитации людей, пострадавших в результате войны, он рассказал Юлии Большаковой из Украинского ветеранского фонда специально для издания " ГОРДОН".

На русском языке читайте немного позже.

Василенко народився в селі Соснівка в Кіровоградській області. Закінчив там школу і далі мріяв про військову кар'єру, але батьки були проти. Тож він вступив до Запорізького медичного університету.

"Навчання, строкова армія, продовження навчання. Загалом вийшло дев'ять років у мене для того, щоб почати працювати хірургом. Почав працювати в Чернігівському районі Запорізької області. Це була ургентна хірургія. Ми оперували абсолютно все. Тому що районний центр був досить віддалений від Запоріжжя і від інших місць. Там я працював приблизно 10 років", – розповідає він.

Потім із родиною чоловік переїхав в Запоріжжя, де працював у лікарні екстреної медичної допомоги до 2011 року. Згодом очолив обласний центр екстреної медичної допомоги.

"Коли почалася війна у 2014 році, я був у відпустці. Приїхав і побачив у дверях повістку. Прийшов у військкомат, де мене призвали у 55-ту бригаду. Враховуючи весь мій попередній медичний та управлінський досвід, мені запропонували посаду начмеда. 2014–2015 рік – це були непрості часи, дуже непрості. Тоді, якби не допомога волонтерів, згуртованість, то було б дуже важко вистояти. Нам вдалося. Ми організували весь медичний процес", – розповідає Василенко.

Особливо важлива соціальна реабілітація. Тобто знайти й показати ветеранам ті шляхи, якими вони можуть безпечно взаємодіяти з громадою. Я вирішив, що буду займатися цим, допомагати іншим.

Військовий згадує, що саме завдяки розумінню командира медики їхньої бригади мали гарне забезпечення.

"Він (командир) дуже піклувався про підопічних, про військовослужбовців усіх. Відстоював їх завжди й вимагав, щоб забезпечення було на найвищому рівні. Завдяки цій підтримці ми організували навчання. Це була волонтерська група, яка проводила навчання військових і цивільних із надання першої домедичної допомоги в надзвичайних ситуаціях. Тому фактично в нас більшість бійців була гарно навчена. У 2015 році пройшла демобілізація і я звільнився з армії", – зазначає він.

Повернувшись із війни, чоловік до кінця 2017 року обіймав посаду начальника обласного центру медичної статистики в Запоріжжі.

Повернення з війни до цивільного життя

"Я лікар за фахом і досить таки гарно підготовлений психологічно, морально й фізично на той момент. Але ті втрати, які були пов'язані з війною, – це, певно, фізичне здоров'я. Травма спини була, хребта, гіпертонічна хвороба, інші травми. Я відчував, начебто все нормально, немає ПТСР, але він був. Я чітко потім уже зрозумів, що він є. Завдяки моїм друзям, сім'ї, я відновився. Цілеспрямовано займався собою. На це в мене пішло десь років три-чотири", – каже ветеран.

Він зазначає, що, ще працюючи в районі хірургом, уже мав чітке розуміння, що "просто прооперувати людину – це 15–20% успіху. Головне – її поставити на ноги – це ще 50%. І інші 30% – це повернути її до активного соціального життя".

"Ще тоді ми напрацювали певні досвіди. Фактично, це надалі допомогло повернути мене самого до нормального стану: фізичного, психоемоційного і соціального. Також це стало основою методики, яку я відпрацював для того, щоб допомагати людям, таким же, як я, після травм – військовим, ветеранам, цивільним", – розповідає Василенко.

Тож після повернення з війни він почав займатися собою, вести щоденник спостереження за своїм станом і активно добирати методи реабілітації.

"На той момент у мене був друг-невролог, із яким я займався. Далі я й сам пройшов певні навчання з неврології. Також після війни мені вдалося потрапити на відновлення на Київщину. Це був не реабілітаційний центр, а просто будинок відпочинку. Але там була більшість ветеранів, і там був гарний парк, озеро, і можна було просто походити, поспілкуватися", – згадує ветеран.

Саме тоді Василенко зрозумів, наскільки це важливо ветерану в реабілітації – мати здорові фізичні навантаження, певну фізичну роботу і ментально-психологічну роботу.

"Особливо важлива соціальна реабілітація. Тобто знайти й показати ветеранам ті шляхи, якими вони можуть безпечно взаємодіяти з громадою. Я вирішив, що буду займатися цим, допомагати іншим. До речі, методика настільки доступна, проста, що я можу за пару місяців навчити людину, скажімо так, бути асистентом у кожному напрямку моєї методики. Плюс маю команду однодумців, товаришів, колег, із якими працюємо в цьому напрямку, розробляємо, доводимо методики до найвищого рівня", – зазначає чоловік.

Напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого, Василенко проводив тренінг із надання першої домедичної допомоги в разі надзвичайних ситуацій.

"З того ж 2015 року до 2024-го ми провели навчання приблизно 5,5 тис. осіб. Це і діти, і школярі, і військові, і просто люди, які зацікавлені були. Тож 23 лютого ми провели навчання і 24-го зранку мені зателефонував мій товариш, секретар Запорізької міської ради. Каже: "Почалася війна, треба твоя допомога. Потрібно лікарню екстреної медичної допомоги очолити, для того, щоб її утримати і щоб вона працювала". Того ж дня я став до виконання обов’язків", – згадує він.

Завданням Василенка було не просто утримати лікарню, а ще й навчити персонал працювати в умовах війни, реагувати на поранення, реагувати на великий об'єм надходження постраждалих.

"І хоча мені набагато цікавіше було займатися саме реабілітацією, я розумів, що маю досвід: і військовий досвід, і організації роботи, і надання екстреної медичної допомоги. Тому на той момент я потрібен був саме там, у лікарні. Нам вдалося утримати лікарню в робочому стані, вдалося провести ефективні навчання, тренінги, залучення міжнародних спеціалістів. Ми запустили ті процеси, які дозволяють лікарні приймати до 200 поранених за добу. Такі випадки були і є, на жаль. Я пропрацював до вересня місяця 22-го року", – розповідає військовий.

Згодом ситуація стабілізувалася і керівництво вже не мало такої нагальної потреби в подальшій роботі Василенка. Тож він, за погодженням сторін, звільнився і повернувся до реабілітації.

Ведення бізнесу в умовах війни

Ветеран каже, що має серйозні наміри щодо власної справи: "Я приватний підприємець. Я займаюся реабілітацією. У мене є медична ліцензія на реабілітацію. Я чітко розумію, скільки коштів потрібно, аби якісно надавати послуги. Якщо в сучасних реаліях можна отримати грантові кошти на розвиток бізнесу, то це потрібно цінувати. Ми з дружиною почали шукати такі можливості. Вона мені в цьому активно допомагає, дякую їй. Підтримує мене в моїх починаннях, ми з нею дуже багато обговорюємо всі моменти. Плюс вона допомагає мені із фінансовою звітністю".

Саме дружина Василенка Наталія знайшла можливість отримати фінансову підтримку від Українського ветеранського фонду. Вони подалися на конкурсну програму "#Варто: Золоті Руки" і стали одними з переможців.

"Ми ретельно проаналізували ринок автомобілів. Ціль була – придбати автомобіль для перевезення маломобільних громадян до [реабілітаційного] Центру відновлення свобод. Зараз у мене є приватний кабінет, як підприємця, де я займаюся реабілітацією. Плюс ми завершили ремонт, є площа, щоб проводити групові заняття. Чому групові заняття? Тому що в групових заняттях люди легше відновлюються, вони один одного підтримують. Проходить етап соціалізації, а це дуже важливо", – розповідає чоловік.

Для мене перемогою будуть не тільки салюти і сльози. Це тільки початок. Перемога – це збереження нації, міцна самоідентифікація українців, це потужне слово країни на міжнародному рівні.

Тож на першому етапі він отримав автомобіль – мінівен на вісім посадкових місць разом із водієм.

"Це дуже класно, що це новий автомобіль, що він сучасний, він безпечний. Із наступним траншем ми його обладнаємо спеціалізованим підіймачем. У лютому ми відкриємо центр. Трішки ще обладнання придбаю, частину заберу зі свого кабінету. Уже майже зібрав команду, навчаю спеціалістів. Тепер ми безперешкодно і зручно для пацієнтів зможемо транспортувати їх до центру. Працюємо!" – каже Василенко.

На думку ветерана, перемога – це збереження нації, міцна самоідентифікація українців.

"Для мене перемогою будуть не тільки салюти і сльози. Це тільки початок. Перемога – це збереження нації, міцна самоідентифікація українців, це потужне слово країни на міжнародному рівні. Ми сильні, ми кмітливі, ми цінні. Я хочу, щоб ця цінність наша зростала з кожним днем. І я для цього готовий працювати 24 на 7. Я вмію працювати. Для маленького початку, якщо особисто, то перемога – це запуск реабілітаційно-відновлювального центру. Надалі я бачу і навчальні центр для тренерів, спеціалістів у кожному куточку України. Унаслідок простих методик, доступних, простих навичок можна робити магічні речі!" – каже ветеран.