Наш веб-сайт использует файлы cookie, чтобы предоставить вам возможность просматривать релевантную информацию. Прежде чем продолжить использование нашего веб-сайта, вы соглашаетесь и принимаете нашу политику использования файлов cookie и конфиденциальность.
Вона працює за спеціальністю, виховує дітей та поступово налагоджує своє життя у чужій країні. Але не має наміру залишатися там назавжди та вірить, що повернеться у Краматорськ
До великої війни Юлія Кожемякіна з Краматорська працювала у рідному місті психологом у кількох закладах освіти та дитячому центрі. Надавала психологічну допомогу дітям та родинам, проводила індивідуальні консультації.
Вона каже, що дуже любила свою роботу, адже психологія — то її друга освіта, професія, в яку вона увійшла свідомо та в якій почувалася впевнено й успішно.
Після 8 березня 2022 року вона мала вийти на нове місце роботи — у садок. Але не судилося. І вже 13 березня Юлія з двома маленькими синами опинилася за кордоном у повній розгубленості та нерозумінні, як жити далі.
Зараз, після майже двох років життя поза домом, Юлія каже, що її історія не відрізняється від історій інших українців, які опинилися за кордоном не з власної волі. За ці неповних два роки було все: і розпач з апатією перших місяців, і страх за майбутнє…
Але на відміну від деяких таких, часами сумних, історій Юлії вдалося опанувати себе та адаптуватися у чужій країні. Їй пощастило знайти роботу за спеціальністю.
Зараз вона працює психологом, допомагає українцям, які перебувають у Польщі в евакуації.
Ми розпитали Юлію про її досвід пристосування до умов іншої країни. А також про те, чи довелося їй зіштовхнутися з осудом з боку оточення через переїзд за кордон і чи планує вона повернутися в Україну після війни. Адже, попри різноманітні складнощі, вона продовжує вдало налагоджувати своє життя там, за кордоном.
“Будиночки такі гарні, різнокольорові — значить, мені туди”
“Ми взагалі не збиралися нікуди їхати, ми хотіли просто у бомбосховищі пересидіти пару днів. Але коли ми туди прийшли, нам сказали, що нас відвезуть на вокзал і я погодилася”, — починає свою розповідь Юлія.
Її родина не мала взагалі нікого ані в Україні, ані в Польщі, ані будь-де. Ще у Краматорську вона звернулася до християнської спільноти, де, власне, їй і запропонували їхати на захід країни та надали номер телефона волонтера у Львові, який міг би чимось зарадити по прибутті.
Юлія пригадує, що на той момент їй було все одно, куди їхати. Тож вона доволі легко прийняла пропозицію щодо Львова і вирушила туди евакуаційним потягом.
“Доїхали ми жахливо. Нас було 17 людей у купе. З-поміж них 9 дітей. Корочше, було “весело”, — пригадує Юлія.
У Львові їх зустрів волонтер, номер телефону якого їй дали у Краматорську, але, на жаль, він нічим допомогти тоді не зміг. Через велику кількість біженців єдине, що він порадив Юлії, це їхати далі — до Польщі. Та запропонував скористатися евакуаційним автобусом до Жешува.
За словами Юлії поїздка минула добре. Жешув теж зустрів їх чудово: їм надали їжу, все необхідне та тимчасово заселили у маленьку кімнатку на два дні.
Першого дня вони разом з дітьми нічого не робили, просто відпочивали, їли та приходили до тями. На другий день Юлія прокинулася дуже рано та пішла попити кави у сусіднє приміщення. Там одна з волонтерок запитала у Юлії, куди вони планують їхати, адже термін перебування в цьому пункті був дуже обмежений — вони не могли там залишатися більше зазначеного строку. Юлія чесно відповіла, що сама не знає. На що волонтерка їй порадила якось визначитися. Тож Юлія почала шукати напрямок подальшого руху в інтернеті.
“Я навіть міст польських, крім Варшави, не знала. Просто ввела у пошук “міста Польщі”. Мені відкрилися кілька картинок з фотографіями. На одній з них мене зачепили будиночки. Такі гарні, різнокольорові. Мені, дійсно, все одно було куди їхати, бо все одно нічого не відомо наперед. Тож яка різниця? І вирішила, раз будиночки такі гарні, то значить, мені туди. Я натиснула на картинку і, виявилося, що то Вроцлав. Отак, просто о 5-ій ранку і вирішила. Поїхала на вокзал і взяла квитки до Вроцлава. Не було в мене там нікого, навіть не знала, що таке “Вроцлав”… Просто їх центральна площа сподобалася…”, — розповідає Юлія.
Паралельно з тим вона написала листа в тамтешній осередок тієї самої християнської спільноти, до якої зверталася у Краматорську. В листі розповіла трохи про себе, описала ситуацію та попросила, за можливості, зустріти її з дітьми у Вроцлаві.
Юлія пригадує, що тоді навіть не сподівалася на відповідь, їй було страшно купувати квиток в нікуди, страшно їхати туди без чіткого плану. Але іншого виходу на той момент вона не бачила. На щастя, поки вони їхали до Вроцлава, з нею зв’язалися з тої спільноти, зустріли та знайшли тимчасовий прихисток у місцевого жителя неподалік Вроцлава.
“Життя триває. Я зараз тут. Цим треба жити”
“Спочатку було не те щоб хвилювання, як я буду жити далі. Перше, що було, — це був шок. Це, знаєш, коли в тебе все стабільно та нормально, а тебе беруть виривають з цього і кудись кидають, де ти не те, що ніколи не був, а навіть не думав опинитися, — пригадує Юлія свої початкові тижні у Польщі. — Я була в такому стані, що взагалі нічого навколо себе не помічала. Я не бачила тієї краси Вроцлава. А він дуже-дуже гарний! Я взагалі нічого не бачила. Це було життя заради підтримки фізіологічних функцій: поїсти, поспати. Так тривало десь близько двох місяців.
Був такий момент. Це вже був кінець квітня, можливо, початок травня, я була на площі. Там був фонтанчик, квіточки. І було так гарно… І от тоді перший раз я зрозуміла, яке це місто гарне… Що життя триває навколо мене. І що я зараз тут. Цим треба жити, цей момент треба відчувати саме зараз”.
Термін перебування у тимчасовому житлі спливав, подальших планів Юлія не мала, про працю навіть не думала. Допоки одного разу їй не зателефонували з тієї ж спільноти. Їй запропонували роботу у фундації, яка опікується українцями.
“Я почала працювати на гарячій лінії. Приймала дзвінки, працювала віддалено. Паралельно ми їздили по всій Польщі з семінарами. І згодом я теж почала їх вести для жінок з України, мене влаштували психологом. І ця робота мене теж, так би мовити, увімкнула, включила до життя. Я почала дізнаватися щодо школи та садочків, та якось потроху-потроху оживати”, — розповідає Юлія.
Робота за цим проєктом тривала до березня 2023 року, а потім від тієї ж фундації Юлію взяли працювати психологом у Центр допомоги переселенцям. В ньому вона працює й зараз, та ще у двох фундаціях додатково.
Живе у Вроцлаві, винаймає квартиру. Сини Юлії, 10-річний Лука та 7-річний Макар, ходять тут до школи.
“Що мене вразило та, реально, було крутим — це садочок. Нам дали можливість повністю адаптуватися. У Макара взагалі не було проблем там. Цьогоріч він пішов вже до першого класу.
А старший син у школі спочатку потрапив до інтеграційного класу. Там були всі діти українці, а вчителі — поляки. І вони там не скільки займалися вивченням предметів, скільки вивченням польської мови.
До мене іноді звертаються батьки з проблемою булінгу в школі. Але на власному досвіді я з цим не зіштовхнулася. Припускаю, що нам пощастило, бо в нас був свій (український) клас і зараз теж Лука ходіть до класу повністю українського.
Можливо, якби він потрапив до класу, де були б тільки польські діти, він би зіштовхнувся якщо не з булінгом, то з певними адаптаційними проблемами.
Він вже у третьому класі. Паралельно навчається у польській та українській школах. Це важко. Але й тут нам пощастило! В нас дуже крута вчителька в українській школі. Свята жінка! Її робота — прекрасний приклад тісної співпраці з батьками. Адже вона займається додатково з дітками, ставиться з щирим розумінням до складнощів учнів, які опинилися за кордоном. Якби не вона, я б давно вже все це кинула. Такі вчителі, мабуть, рідкість.
Тому молодшого Макара не ризикнула віддавати ще й в українську школу. Думаю, якщо повернемося в Україну, то знайдемо можливість наздогнати. Життя велике — встигнемо!”, — каже Юлія.
“Для поляків ми назавжди залишимося українцями”
Юлія під час розмови майже не акцентує на негараздах, намагається не драматизувати особисті події та жити далі.
Разом з тим зауважує вона й на певних складнощах. Одна з них стосується мови. Адже, щоб не казали про схожість української та польської, вони принципово різні. І якщо в побутовому плані Юлія вже більш-менш пристосувалася, то в інших сферах в неї можуть виникати труднощі через недосконале знання польської.
Нарікає Юлія і на місцеве медичне обслуговування, зокрема, на швидкість надання допомоги.
“Від медицини дещо в шоку, коли записуєшся до лікаря та чекаєш пів року. Швидка теж приїжджає тільки у випадку, коли помираєш, — іронізує вона. — Я пригадую, як в нас у разі призначення візиту через два дні, ти такий незадоволений: “Нічого собі! Які два дні?! Як так довго чекати?!” А тут… Влітку записувала я сина до окуліста, а мені кажуть, що в цьому році місць вже немає, давайте на весну наступного. І от для мене це біль”.
Пощастило Юлії, за її словами, й з оточенням. Після виїзду за кордон вона не пригадує жодного дорікання з цього приводу від близьких чи рідних, які залишилися в Україні. Знає про такі випадки вона виключно з робочої практики, де на таке ставлення жаліються українці, які звертаються до неї за психологічною допомогою.
Розповідає Юлія й про свої засоби подолання втоми та відновлення внутрішніх сил. Ліпше за все їй допомагають розвіятися та переключитися цікаві родинні заняття на дозвіллі, які вони самі собі вигадують.
“На вихідних ми кудись намагаємося виїхати. Вже обійшли всі музеї, виставки. Буваємо часто у дитячому центрі. Якщо я відчуваю, що втомилася і мені все набридло, адже я працюю з людьми й повинна бути в ресурсі, щоб допомагати людям, я можу дозволити собі поїхати кудись на деякий час.
Розумієш, в мене було все: і депресія була, і торг був, і прийняття. До мене приходять люди, їх менше тепер, ніж раніше, але є такі, які в цьому застрягли — коли “все погано”… В мене такого немає, на щастя. Бо в мене двоє дітей, тому доволі швидко беру себе в руки”, — каже Юлія.
Наразі її життя за кордоном потроху стабілізується, в ньому з’являється певна визначеність та невеличкі плани. І попри те, що у Польщі в неї все складається доволі успішно, в цих планах є й повернення додому.
“Не можу я сказ
